Спогад про геноцид українського народу стукає прахом загиблих у серця живих ось уже дев’ятий десяток років. 
Його тривало зацитькували, забороняли, ігнорували. Страхом придушували правду про Голодомор, який забрав життя мільйонів людей. Але вона виривалась на світ, як вода прориває загату. Вперше – в Канаді, де в 1983 р., через півстоліття після трагедії, українська громада встановила перший у світі пам’ятник жертвам Великого Голоду. Вже значно пізніше, у 1989 р., завдяки жертовним зусиллям патріотів, в Україні – тоді ще радянській – з’явився пам’ятний хрест на місці братських могил безіменних мучеників у Харкові – перше таке вшанування загиблих на їхній батьківщині…
Пам’ятники завжди були ліками від історичної амнезії. Не всі вони – з каменю. Деякі вийшли з-під пера; деякі – з під пензля; деякі – бринять незабутньою мелодією. Вони різні, але зцілюють від забуття дуже дієво. Саме тому з ними воюють, як у серпні цього року, коли біля Музею Голодомору в Києві вандали намагалися знищити скульптуру дівчинки з колосками. Але вона повернулася з небуття – пам’яттю про таких, як вона, живих дітей, винищених більше 80 років тому. Саме їм – мертвим і ненародженим – можемо нині звести найкращий пам’ятник – країну Честі, Гідності, Свободи і Правди, яким уже ніхто й ніколи не поставить загату.