Цього року вона – ювілярка! Національній академії наук України виповнилося 100 років, як і її президенту, професору Борису Євгеновичу Патону, найстарішому з вітчизняних академіків та Герою України. Це подвійне свято дало привід не тільки для величних урочистостей, але й для згадки про її славну минувшину, про тих, завдяки кому нині маємо такий потужний осередок науки.
Пам’ять про перших академіків, які в далекому 1918 році закладали підвалини української науки, вирішили вшанувати у Всеукраїнській правозахисній організації «Меморіал» ім. Василя Стуса та в Національному центрі «Мала академія наук України». Їх об’єднаними зусиллями було створено виставку «Доля дванадцяти», основою якої стали нариси про цих славетних українських науковців, представлені в чотиритомному виданні книги «Нехай не гасне світ науки» керівника проекту, доктора фізико-математичних наук, провідного наукового співробітника Інституту фізики НАНУ, професора, члена правління Всеукраїнської правозахисної організації «Меморіал», дійсного члена НТШ Василя Шендеровського. Саме він презентував її експозицію в стінах Науково-технічної бібліотеки Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу.
На 15 банерах – лаконічні, але місткі розповіді про перших дванадцятьох дійсних членів Української академії наук, які були затверджені указом гетьмана Павла Скоропадського 14 листопада 1918 р. Про те, чому для експозиції обрано саме їхні життєписи, розповідає Василь Шендеровський:
-Річ у тім, що більшість із них донині була невідомою широкому загалу, адже були або репресовані, або забуті, їхні наукові досягнення були вилучені з нашої наукової скарбівні, їхня спадщина була знищена. Хоча йдеться про постаті світового масштабу! Це геологи Володимир Вернадський і Павло Тутковський, біолог Микола Кащенко, механік Степан Тимошенко, правознавець Федір Тарановський, сходознавець Агатангел Кримський, літературознавець Микола Петров, лінгвіст Степан Смаль-Стоцький, історики Дмитро Багалій та Орест Левицький, економісти Михайло Туган-Барановський та Володимир Косинський. Знаємо хіба що Володимира Вернадського та Агатангела Кримського. Багатьох імен не знайдемо в довідниках та енциклопедичних виданнях радянської доби.
Відвідувачі виставки, серед яких були члени НТШ на чолі з головою Івано-Франківського осередку товариства Василем Мойсишиним, змогли скласти собі уявлення про масштаби втрат української академічної науки в радянський період. У життєписах багатьох її корифеїв – драматичні повороти долі: «був заарештований…», «був відправлений до в’язниці…», «був знищений…», «загинув у тюремній лікарні…», «несподівано помер від серцевого нападу в потязі…». Дехто закінчив свої дні на чужині.
Навряд, чи могло бути інакше з людьми, які сповідували духовні цінності та ідеологію, протилежні панівним, водночас їхня думка мала авторитет у суспільстві. Її квінтесенцією, либонь, можна вважати слова Володимира Вернадського: «Я дивлюся на більшовицький рух як на велике нещастя. В їхньому середовищі нині відкривається рідкісний в історії обурливий вплив на життя людей великих злочинців і великих грішників. Убивці, злодії, грабіжники. Люди з цього оточення впливають на життя Росії і всього світу…». Окрім таких переконань, згадані дванадцятеро утверджували українство кожним кроком діяльності академії, зазначає Василь Шендеровський:
-В Статуті УАН було записано одним із пунктів, що «орудою діяльності академії наук є українська мова. Людина, яка не володіє українською мовою, не може бути обрана її дійсним членом». На цьому пункті наполіг Михайло Грушевський. І то був великий прогрес. Це дуже правильно. Ми ж досі не можемо в академічних колах домогтися, щоб наука розвивалася рідною мовою. А коли була створена УАН, вчені, які увійшли до неї, визначили собі за мету - створювати довідники й розвивати українську наукову термінологію за різними напрямками. Це було так зване «золоте десятиріччя», коли українська наука пішла на підйом і розпочався успішний розвиток держави. Бо Павло Скоропадський, вважаю, за вісім місяців зробив набагато більше успішних реформ, аніж наші сучасники за 27 років.
Натомість, аналізуючи сучасний стан науки, звертає увагу на небезпечну тенденцію:
-Незважаючи на жертовність тих учених, які зараз ще є в Україні, а йдеться здебільшого про старших людей, які тягнуть цю науку й мають результати міжнародного рівня, молодь покидає нашу державу. Тому ця виставка має працювати на популяризацію науки, прищепити любов до неї і на прикладах цих учених виховувати патріотизм.
Це особливо актуально в часі, коли освітяни з тривогою констатують відтік інтелектуального потенціалу України за кордон. Адже серед тих, хто виїжджає за рубіж, - майбутнє нашої економіки, політики, науки. Що із цим робити?
Ректор ІФНТУНГ, академік Національної академії наук України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, доктор технічних наук, професор Євстахій Крижанівський, який відкривав виставку в стінах університету, розмірковує:
-Це дуже складна проблема й останнім часом все більше про неї думаю. Власне, створення державної ключової лабораторії проблем нафтогазової енергетики на базі нашого університету має за мету організувати розвиток цієї стратегічної галузі таким чином, щоби було вигідно працювати нашим фахівцям. Бо наразі спостерігаємо хибні позиції в певних галузях. Приміром, у газовій, з якою тісно співпрацюємо. Парадокс, але маючи фахівців, які трудяться в усьому світі, «Укргазвидобування» сьогодні запрошує китайські компанії для буріння свердловин в Україні. Цю логіку важко зрозуміти.
Сьогодні є речі, які, схоже, не досліджуються на процес оптимізації. Не до кінця використовуються результати наукових досліджень українських учених, розбалансований ринок праці, тому талановиті випускники нашого та й інших університетів покидають Україну. Проте, якщо поєднати велику працю науковців, потужну ресурсну базу, працьовитий народ, розуміння та підтримку з боку держави, то перспективи матимемо великі.
Втрачати стільки, скільки ми втратили, більше не можна! Не забезпечивши умови для розвитку, росту наших вітчизняних талантів, ми йдемо в нікуди. Це нагадує ситуацію з військом. Хто не хоче годувати свою армію, той буде годувати чужу. Так і тут: держава, яка не хоче підтримувати свою науку, опиниться перед небезпекою опуститися на рівень країн третього світу й ще нижче.
Істина, перевірена часом. Адже ще в ХІХ столітті Луї Пастер казав: «Наука має бути найвеличнішим втіленням Вітчизни, тому що з усіх народів сильнішим буде той, хто випередить інших у мисленні та розумовій діяльності». Ті дванадцятеро, про яких сьогодні згадуємо, знали це достеменно. Й тільки від того, чи зможе Україна у ХХІ столітті усвідомити уроки минувшини, залежить її майбутнє місце у світовій науковій спільноті.
