За життя його любили й ненавиділи, шанували й зневажали, намагалися підтримати й знищити… Його слово було радикальним, як чорне і біле; гострим, як лезо повстанської шаблі, й ніжним, як зізнання в коханні… По смерті він став ворогом для тих, хто гнобив його народ, і батьком для своєї нації. Шевченка досі так і називають – Батько. 
Однак тривала іконізація постаті поета дала свої плоди: із плином часу геній застиг у холодному мармурі численних пам’ятників; огорнутий рушниками, посів почесне місце не тільки на покуті у звичайних оселях, але й в кабінетах високопосадовців і… Дистанція між ним і новими поколіннями українців повільно, але зростала: на флеш-мобах дедалі менше людей пригадувало його вірші, що виходили за рамки шкільної програми, й водночас будь-які згадки про його звичайне, земне, не осяяне німбом святості життя спричиняло болісні реакції.
Із Тараса Григоровича так довго намагалися зробити небожителя, а він раптом постав із небуття. Несподівано – в плоті й крові юнаків у балаклавах, із битою в руках – на плакаті, з коктейлем Молотова – на імпровізованих муралах. Він заговорив до своїх нащадків голосом першого героя Небесної сотні Сергія Нігояна з барикад Євромайдану. І з цієї миті змінилося все. Він повернувся…
Живе, сучасне, напрочуд злободенне слово поета пролунало й в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу, де в стінах науково-технічної бібліотеки відбувся конкурс читців «Єднаймо душі словом Кобзаря», присвячений 205-й річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Працівники відділу обслуговування користувачів НТБ зініціювали його проведення саме в стінах нашої, найбільшої серед усіх вишів обласного центру наукової книгозбірні.
Надзвичайно добра, тепла, сказати б, сімейна атмосфера панувала на ньому. Так, було журі - свідоме своєї відповідальності, а тому уважне до найменших дрібниць; і було неприховане хвилювання конкурсантів. Але водночас всі присутні - й викладачі, й студенти - дихали одним повітрям високої поезії й були однодумцями - і між собою, і з Шевченком. Кожному він поклав свій карб на серце.
Власне, конкурсний вечір і розпочався неймовірною історією про любляче серце, якою поділився голова журі, очільник Івано-Франківського осередку Наукового товариства ім.Шевченка, проф. Василь Мойсишин. Він розповів про блискучу перекладачку віршів Тараса Григоровича англійською мовою Віру Річ, для якої захоплення українською розпочалося із кохання до українця, з яким їй так і не судилося створити сім’ю. Проте доля пов’язала її з цілою Україною. Саме її філігранна перекладацька праця відкрила багатьом англомовним читачам великого Кобзаря, а отже - й землю, що його народила. Намагаючись передати глибину його думок, вона прагнула в усій повноті збагнути не тільки зміст, але й мелодику віршів.
Віра Річ, як і Шевченко, також написала свій заповіт - хоча не віршований, але воістину поетичний. Вона попросила по смерті поховати її прах біля могили Тараса Григоровича, бо хотіла, щоб саме там упокоїлося її серце. Виконати заповіт виявилося нелегко. Але, попри всі юридичні перепони, це було зроблено. І тепер у Каневі стоїть стела у формі розгорнутої книги, на якій викарбувано ім’я перекладачки. Ліворуч від нього - рядки з поезії Кобзаря, а праворуч - їх переклад англійською. 
Своя історія взаємин із цим великим поетом є у кожного, хто вирішив відзначити його День народження участю в конкурсі - як у членів журі, так і студентів. Директор науково-технічної бібліотеки ІФНТУНГ доц. Романа Пуйда вважає поезію Тараса Григоровича запобіжником від необачних вчинків й гріховності - для цілого народу:
-Справа в тім, що Україна тільки стає на шлях незалежності - ми її досі виборюємо. Шевченко не раз у своїх творах закликав українців схаменутися й любити одне одного, щоб не було чвар у сім’ї, у домі. А дім, сім’я - це ж Україна. І спадає на думку паралель зі Святим Письмом, де згадано народи, які не слухали своїх пророків і були за це покарані. У нас Шевченко завжди виступав із закликом до об’єднання, але та «сім’я вольна нова», про яку він писав, зараз здобувається великою ціною і кров’ю.
Мабуть, саме тому учасники конкурсу в більшості випадків віддавали перевагу не ліричним творам Кобзаря, а його поезії високого громадянського звучання. На відстані понад століття «Великий льох», «Кавказ», «Гайдамаки», «Розрита могила», «Тарасова ніч» здавалися написаними буквально щойно, на злобу дня. І їх виконання справило сильне враження. Член журі доц. Мирослава Венгринюк зізнається:
-Взагалі було приємно й несподівано, що охочих взяти участь у конкурсі виявилося так багато. Очевидно, Шевченко належить до числа тих людей, які пишуть для нашого народу довготермінові програми. Й кожне покоління буде прочитувати ці програми та перекладати їх своєю мовою. Сьогодні ми побачили, наскільки слово Шевченка живе й актуальне. 
Власне, деякі конкурсанти яскраво продемонстрували, що означає сучасне бачення Кобзаря. Дехто - сміливим, експресивним виконанням його творів, а дехто - власними віршами, напрочуд співзвучними ідеям поета. Таким відкриттям вечора можна вважати авторське виконання поезії студента інституту природничих наук та туризму ІФНТУНГ Максима Карпенка. Здавалося б - історія матері, яка втратила сина на нинішній війні ХХІ століття й усією душею хотіла б його повернути. Але за її горем постає багатовіковий біль усіх українок, які втрачали своїх дітей у борні за волю, за незалежність. Максим, обираючи твір для участі в конкурсі, не випадково зважився на виконання власної поезії - пояснює:
-Це важливий меседж. Бо деякі люди роблять вигляд, ніби вони забули, що в нас п’ятий рік точиться війна, що в нас п’ятий рік анексовано Крим. Нещодавно була п’ята річниця смертей на Майдані, коли вбивали студентів, вбивали простих людей. Вважаю, це достатньо вагома причина, щоб нести цей меседж. В контексті річниці Шевченка він, як на мене, дуже актуальний. Бо Кобзар так само говорив про Україну, про те, що росіяни не були нам братами, про те, що наші люди гинули від їхньої руки. Мій вірш присвячено АТО, ситуації, яка досі триває, і гинуть люди. Не десь у вакуумі, а конкретні люди - чиїсь рідні, чиїсь близькі, й вони завжди - чиїсь діти. Тому цей біль не може просто зникнути в нікуди - про нього маємо пам’ятати й про нього треба нагадувати, щоб ті смерті, які вже сталися, не були даремними й не минули як незначний слід в історії. Такого не повинно бути. І тут наші з Шевченком думки - в одному векторі.
Годі уявити, наскільки складно для журі було оцінювати такі виступи. З одного боку, критерії оцінки в номінації «Аматорське мистецтво художнього читання» окреслені гранично чітко: конкретна кількість балів за рівень виконавської майстерності, мову, сценічну культуру, художнє та музичне оформлення, за творчий задум і його втілення, яскравість та індивідуальність. Але з іншого - талантів так багато! Доки бібліотекар абонементу художньої літератури Ірина Луців представляла студентам святкову книжкову виставку «Шевченкове слово в віках не старіє», разом із ними гортала сторінки унікальних видань Шевченка, в тому числі зарубіжних, що надійшли від доброчинців з діаспори, у нарадчій кімнаті тривало гаряче обговорення. 
Конкурсантам довелося таки похвилюватися, поки дочекалися результатів. Найбільше вони порадували Софію Головату група ВК-18), виконавчська майстерність якої була відзначена Гран-прі. Третє місце поділили Діана Власюк (НІ-16-2), Ірина Навроцька (ІС-18-1) і Максим Карпенко (ГФ-15-1), друге – Вікторія Бутар (ФІЛ-18-1) та Іван Воронецький (НІВ-18-2), а перше присудили Віталію Боднаруку (КІ-18).
- Конкурс вдався, - підбиває його підсумки проф. Мойсишин. - Дуже радий, що серед студентів технічного університету стільком близька поезія. Мало того, серед них є люди, які пишуть вірші, тож сьогодні ми були свідками того, що Шевченкове слово живе в їхніх душах.
Для самого пана Василя воно настільки реалістичне, що говорити про поезію Кобзаря у його власному житті зміг тільки після тривалої, глибокої паузи, і очі його враз стали дуже серйозними:
-«Шевченко - це пророк» - стандартна заїжджена фраза. Так, Шевченко - це геній. Але він на диво сучасний. На диво! Особливо коли ми дивимося зараз на схід і бачимо перегук з його козацькими історіями… Знову той схід... І знову той степ, де зараз були мої хлопці, мої сини. Один - добровольцем під Маріуполем, а другий стояв у Кримському, буквально перед Новим роком повернувся. А ще у них є товариш, який практично в нашій квартирі виріс, бо вони троє дружили з дитинства. Так він взагалі був одним із перших серед тих, що в кедах пішли з майдану на АТО. Він керував мінометним розрахунком і, слава Богу, повернувся… Ось такі асоціації. Це все зараз дуже особисте. 
У цьому й полягає феномен Шевченка. Одного дня він сходить з покутя, де щойно сусідив з образами, й переступає через холодний мармур пам’ятників, міняє німб святості на будівельну каску, бере в руки бляшаний щит і стає поруч із тобою на барикадах Майдану… Він одягає бронежилет, заряджає автомат і вирушає з тобою на передову. І тоді відчуваєш: у вас – не вчорашня, а сьогоднішня спільна історія. І твоє серце, як листочок з дерева великого Роду, лежить між сторінок «Кобзаря», де ліворуч – слово поета, а праворуч – його переклад. Твій власний – мовою твого життя.
